Ця стаття, присвячена політиці грифу цілковитої секретності, що накладався радянською владою на будь-які відомості про аварії на ядерних об’єктах, зокрема в атомній енергетиці. Приховування цих фактів стосувалося не тільки широкого загалу, а й спеціалістів, що є зовсім неприпустимим. 

10 серпня 1985 р. у далекосхідній бухті Чажма, у 2 км від прибережного селища Дунай, з населенням понад 10 тисяч осіб, сталася масштабна радіаційна катастрофа,  яку через вісім років секретності та інформаційної блокади назвуть "тихоокеанським передвісником Чорнобилю". Ця аварія згідно з міжнародною шкалою ядерних подій INES має 5 рівень та входить до числа 10 найпотужніших радіаційних катастроф.

Що сталося? Під час заміни ядерного палива активних зон вибухнув ядерний реактор на атомному підводному човні К-431, що стояв на пірсі 30-го Судноремонтного заводу ВМФ СРСР поряд із двома іншими човнами, ядерні реактори яких теж були пошкоджені. 
Вибухом кришку реактора вагою 12 тонн підкинуло на висоту понад кілометр, стався викид всього, що було у ньому та навколо. На підводному човні почалася пожежа, що супроводжувалася потужними викидами радіоактивного пилу та пари. Рівень радіації в епіцентрі вибуху складав 90 тисяч рентгенів на годину (його згодом змогли встановити по вцілілій обручці загиблого офіцера). Через сім з половиною годин гамма-фон в районі аварії становив 250-500 мілірентгенів на годину, забруднення перевищило норму у 830 разів! 
У смузі радіоактивного забруднення опинилися не тільки бухта та судна, що стояли в ній, а й прилегла до бухти територія, завод і селище. 
Місцеве населення нічого про аварію не знало: жодних пояснень та рекомендацій адміністрація та військові не давали, телефонний зв’язок, як зазвичай, було повністю відключено. Не маючи інформації про запобіжні заходи, жителі наражали себе на небезпеку: радіоактивний пил осідав на харчових продуктах, проникав у житла через відкриті вікна, заносився на одязі та взутті. Навіть через 38 років після катастрофи точно невідома кількість постраждалих серед місцевих цивільних, відомо про значний ріст онкологічних та інших захворювань.   

Відомо, що у результаті аварії постраждали 290 осіб: 10 загинули миттєво у момент вибуху, у 10 – гостра променева хвороба, у 39 – променева реакція. Але з часом, до середини 1990-х років, число офіційно виявлених постраждалих від радіації у Чажмі перевищило 950 осіб. 
Всього для ліквідації наслідків аварії було залучено 2 209 осіб. 
Один з учасників подій згадує: "Ліквідація розпочалася стихійно. Першими до усунення наслідків аварії стали екіпажі підводних човнів, що стояли поблизу та працівники судноремонтного заводу, які бачили пожежу. Зазнаючи опромінення, працювали в чомусь доведеться –  чи не в капцях на босу ногу. Жодних засобів захисту у першого ешелону ліквідаторів не було, діяли як у разі звичайної пожежі. В результаті переопромінилися всі до одного. Фахівці аварійної флотської команди прибули на місце через три години після вибуху".
Роботи з ліквідації наслідків тривали до 6 вересня, дезактивація території — до 28 квітня 1986 р. Проте і до теперішнього часу на території є ділянки з рівнем випромінювання до 4 мілірентгенів на годину.
Аварійну субмарину відбуксували до бухти Павловського, попередньо реактор залили бетоном. Та лише через 25 років її відправили на утилізацію, де вирізали реакторне відділення та передали на 70 років у пункт зберігання ядерних відходів. Високорадіоактивні останки загиблих моряків поховали на мисі Сисоєва, на великій глибині, під товстим шаром бетону.
Аварія на бухті Чажма, а потім і Чорнобильська трагедія продемонстрували порочність політики радянського керівництва, яке перш за все опікувалося питаннями збереження секретності та своєї репутації, а не цінністю людського життя та здоров’я. Політика замовчування масштабів та наслідків призвела до багатьох помилок у період ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, та, надалі, при організації соціального та медичного захисту постраждалих, яких виявилися мільйони. 

Королевська Г. В., старший науковий співробітник